• Телефонуйте : 066 758 90 94
17Гру
2014
0

Виникнення терміну «соціалістичний реалізм» в українській літературі

У кінці 1920-х – на початку 1930-х років ХХ століття починаються судові процеси, більшість з яких була сфабрикована. Їхня мета – знищити цвіт української нації, її інтелектуальну та культурну еліту. Сумна статистика свідчить, що серед репресованих письменників Радянського Союзу половина – українці. Політичні репресії не могли не вплинути на перебіг літературного процесу. Згортаються стильові пошуки, розпускаються літературні організації.

Тому український літературний процес 1920-х – початку 1930-х років ще іменують періодом «розстріляного відродження». Ті письменники, що залишилися живими, змушені були «перебудуватися» (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яновський), тобто вступити до створеної Спілки радянських письменників і оспівувати соціалістичний лад і Комуністичну партію: у 1934 році відбувся І Всесоюзний з’їзд радянських письменників, який засвідчив існування в Україні єдиної спілки письменників СРСР. Поняття стилю й методу починають ототожнювати. У результаті вирішено дати визначення нормативного методу.

За настановами ВКП(б) впроваджено єдиний всесоюзний літературний напрям, для назви якого пропонували такі формули: «пролетарський реалізм», «психологічний», «тенденційний», «конструктивний», «метод комуністичного реалізму», «діалектико-матеріалістичний метод». Усі ці формулювання увібрав у себе термін соціалістичний реалізм (за аналогією до критичного реалізму ХІХ століття).

Довгі роки стильові пошуки мали визначатися саме критеріями соцреалізму як офіційно визнаного провідного літературного методу. Він вимагав зображення реальних подій, оспівування революційного ідеалу, обов’язкової поляризації персонажів, чітко визначеного морального аспекту («Загибель ескадри» О. Корнійчука, «Оптимістична трагедія» В. Вишневського).

Водночас «стара» традиція (а назва цього методу свідчить про те, що походить він від класичного реалізму) дозволяла митцям широко залучати досвід минулих поколінь. Проте час від часу з’являються твори, що виходять за рамки звуженого підходу до літературної творчості, вони стають гордістю української літератури («Патетична соната» Миколи Куліша, безсмертні усмішки короля українського гумору Остапа Вишні). Це засвідчує неабиякий мистецький хист майстрів слова, їхнє глибоке внутрішнє прагнення відстоювати власну індивідуальність, творчу свободу, вільне виявлення свого внутрішнього світу.

No Comments

Reply