• Телефонуйте : 066 758 90 94
10Гру
2014
0

Стильова різноманітність української літератури 1920-х років ХХ століття

Протягом чотирьох років національно-державного відродження (1917 – 1920 років) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів:

  • революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак);
  • неокласики (М. Рильський, П. Филипович);
  • символісти (Д. Загул, В. Кобилянський);
  • футуристи (М. Семенко) тощо.

З’явився ряд видавництв: «Сяйво», «Дзвін», «Друкар», «Грунт», «Криниця» тощо.

Виходили часописи та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Зшитки боротьби» тощо.

З’явився новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу «Березоля». Переживав всенаціональний тріумф реалістичний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.

1918 року була заснована Українська Академія Наук, яку очолив всесвітньо відомий вчений В. Вернадський.

Символізм

Символізм в українській літературі пройшов лише початкову стадію розвитку, оскільки його зачинателі пізніше виявили свої творчі риси в інших напрямах. Символістське угрупування «Біла студія», створене 1918 року в Києві, об’єднало Я. Савченка, П. Тичину, О. Слісаренка, М. Семенка та інших поетів. Згодом воно реформувалося в «Музагет».

Символізм – це своєрідна реакція на натуралізм, заземленість, фактографізм літератури. Мета символізму полягає не у відображенні реальної дійсності, а в прагненні проникнути в інший світ, що криється за реальністю. Головне його завдання – змалювати внутрішній світ людини, якого за зовнішніми фасадами не видно.

Саме символісти здійснили своєрідну революцію в естетиці. Якщо реалістичне мистецтво за допомогою конкретного образу пізнавало дійсність, то символісти на місце образу поставили символ, який став виконувати роль посередника між містичним світом з одного боку, і поетом або читачем – з другого.

Девіз символістів: «Усе може бути символом». У результаті виникає двоплановість образу, символ одночасно є і явищем конкретного світу, і своєрідним шифром, за яким криється, як правило, внутрішній світ людини.

Лідер українського символізмуранній Павло Тичина (1891 – 1967). Він залишив по собі багату поетичну спадщину, якій притаманна ідейна, жанрова та стильова неоднорідність: перша збірка поета «Сонячні кларнети» (1918 р.), подальші збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920 р.), «Вітер з України» (1924 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.), «Перемагать і жить» (1942 р.), «День настане» (1943 р.), «Срібної ночі» (1964 р.) тощо.

Особливості індивідуального стилю письменника: звернення до «вічних» тем, висока культура віршування, потужне ліричне «я» – символ нової людини ХХ століття, поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму).

Незважаючи на певний стильовий синкретизм художнього мислення, саме Павла Тичину вважають найяскравішим представником символічної течії в українській літературі 1920-х років ХХ століття.

Футуризм

Футуризм (від латинського futureмайбутнє) – це авангардистська течія 1910-х – 1920-х років ХХ століття. Її батьківщина – Італія, першозасновник – Марінетті.

Український футуризм визрівав у надрах символізму, адже до лав футуризму стало чимало символістів, як-от: О. Слісаренко, Я. Савченко, М. Терещенко. У стилі футуризму починали творити М. Бажан, О. Влизько та інші молоді поети.

Започатковано українську футуристичну гілку письменства 1914 року, коли Михаль Семенко пише збірки «Дерзання», «Кверо-футуризм». У 1919 році він створює осередок «Фламінго», який випускав «Універсальний журнал» (відомий як «УЖ»).

Після розпаду «Фламінго» виникає «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут»). До її лав увійшли Михаль Семенко, Юліан Шпол, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко.

Для футуризму характерне проголошення урбаністичних ідеалів, перебільшення місця і ролі міста у формуванні свідомості сучасника.

Футуристи виступають проти традиційних мистецьких форм у зображенні дійсності. Вони рішуче засуджують буржуазну салонну культуру. На їхню думку, замість неї має з’явитися не індивідуальне, а колективістське мистецтво.

Гасло футуристів: «Мистецтво – масам!». Вони пророкують смерть ліричних, прозових жанрів і книжок узагалі, а натомість проголошують панування театрального мистецтва, кіно.

Пізніше, у 1927 році, М. Семенко в Харкові засновує літературно-мистецьке угруповання «Нова генерація».

Михаль Семенко – творець і незмінний лідер українського футуризму, автор близько двадцяти книжок, які ввійшли у два підсумкові видання – «Кобзар» (1924 р.) та «Повну збірку творів у трьох томах» (1930 – 1931 роки). У своїй творчості він послідовно проголошував ідеї «смерті мистецтва», розриву сучасної літератури з класичною спадщиною, утвердження урбаністичного ідеалу.

Місто – центр лірики М. Семенка. Звернувшись до цієї теми, він значно розширив звичні обрії української поезії. Поет невтомно експериментував у галузі лексики, ритму, рими, поетичних образів, синтаксису та пунктуації. Послуговувався верлібром, який став для нього по-справжньому вільним віршем, символом духовного розкріпачення поетичної думки.

Неокласицизм

Неокласики не мали заяв і програм, але свою творчу позицію окреслили чітко. Вона сприймалася як дещо протилежна до настроїв епохи, бо була націлена на продукування високого гармонійного мистецтва, орієнтованого на визначні здобутки світової літератури, а нова пролетарська культура їх відкидала, як щось застаріле та неактуальне.

Неокласицизм властивий творчості М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта (Ю. Клена), В. Петрова (В. Домонтовича) – письменників, які згрупувалися навколо М. Зерова. Статті й добірки неокласиків друкувалися в журналі «Книгар» (1918 – 1920 роки).

Неокласики виступали за успадкування всього попереднього світового естетичного досвіду, тяжіли до строгої форми. У світовому мистецтві вони орієнтувалися передусім на класичне мистецтво – мистецтво Стародавньої Греції та Риму, проголошували культ вишуканого рафінованого слова та культ думки. Їхня творчість засвідчила прагнення постійно урізноманітнювати художні засоби, використовувати чималий арсенал виражальних засобів, нагромаджений у попередні періоди розвитку світової літератури.

Максим Рильський (1985 – 1964) – яскравий представник неокласицистичної літературної школи. За життя видав 35 книжок власної лірики, з яких найяскравішими є поезії найпродуктивнішого періоду у творчому житті письменника – 1920-х років ХХ століття: «Синя далечінь» (1922 р.), «Крізь бурю і сніг» (1925 р.), «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна» (1926 р.).

У ліриці передусім вражає багатство мотивів, запозичених з традиційного українського мистецтва, західноєвропейської та античної поезії, а також спродукованих сучасною письменникові революційною та пореволюційною дійсністю.

Риси неокласицистичного стилю Максима Рильського, які визначив М. Зеров: урівноваженість і прозорість форми, чіткий епітет, міцна логічна побудова й строга течія думки, поєднання безпосередності з афористичністю.

Неоромантизм

Неоромантизм – чи не найсильніша течія в українській літературі 1920-х років ХХ століття. Її художні ознаки: життєствердження, драматизм, патетика, стихійність, месіанство, тяжіння до фантастики. Від класичного романтизму неоромантизм бере дві ознаки: гострий конфлікт з дійсністю та надзвичайно напружений сюжет. На вістрі зацікавлення письменника – незвичайні характери, які діють у виняткових ситуаціях.

Головну увагу неоромантиків зосереджено на показі внутрішнього світу героя.

У напрямі нового романтизму творили Ю. Яновський, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, ранній М. Бажан, В. Сосюра, Є. Плужник.

Микола Бажан (1904 – 1983) – видатний поет, громадський діяч і вчений – у своїй ранній творчості виявив яскраві риси неоромантичного мислення. Хоча й інші напрямки істотно вплинули на формування його творчої манери письма. Від Футуризму Бажан запозичив динамізм вірша, нахил до інтелектуалізму, монументалізму, захоплення урбаністичними мотивами.

Перша збірка М. Бажана «Сімнадцятий патруль» (1926 р.) сповнена відлунням громадянської війни, їй властива пафосність зображуваних подій, трагічність фіналу, жертовність заради ідеалів революції. В осмисленні цих кривавих подій автор, безперечно, виступає романтиком.

Язичницькі джерела української духовності, часи козацької республіки та гайдамаччини осмислено в другій збірці «Різьблена тінь» (1927 р.). Апогей неоромантизму у творчості поета засвідчила збірка «Будівлі» (1929 р.). автор доводить, що кожен стиль (у цьому випадку – архітектурний) зумовлений панівним суспільним ладом. Збірка містить три частини: «Собор» (середньовіччя, готика), «Брама» (ХVII – XVIII століття, бароко), «Будинок» (сучасна письменникові епоха).

Характерними для М. Бажана є й романтичні мотиви роздвоєння, комплекс двох душ («Розмова сердець»).

Володимир Сосюра (1898 – 1965) – письменник, який у 1922 – 1932 роках намагався знайти себе у всіх тогочасних літературних організаціях, та його творчість засвідчує непереборне тяжіння до романтичного світобачення. Він є автором збірок поезій «Місто» (1924 р.), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926 р.), «Серце» (1931 р.), «Червоні троянди» (1932 р.), а згодом – «На струнах серця» (1955 р.), «Солов’їні далі» (1957 р.), «Осінні мелодії» (1964 р.).

Сосюра – співець почуття (на противагу поетам неокласикам, які оспівували розум). Він проголошує існування особистості, яка навіть на складному історичному етапі сміливо заявляє про власне право жити, любити, страждати.

No Comments

Reply