• Телефонуйте : 066 758 90 94
13Гру
2014
0

Літературні угрупування 1920-х – 1930-х років

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої «українізації», тобто широкого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни.

Бурхливі зміни естетичної свідомості, засвідчені початком ХХ століття, формують якісно нову літературу. У ній відокремилися дві течії, що репрезентували тогочасне культурне відродження: перша – виступала за збереження національної ідентичності (народницька), друга – відстоювала рух у напрямку загальноєвропейських світоглядних орієнтирів (модерністська).

Основні художні трансформації пов’язані з українським модернізмом – напрямком, який на новому історичному витку, у перші десятиліття ХХ століття, спричинив виникнення великої кількості культурних і літературних угрупувань, течій та стилів, що окреслювали вектори мистецьких шукань творців літератури на тогочасному етапі.

У роки революції та в перші пореволюційні роки виникає кілька десятків літературних організацій:

  • «Плуг» (Спілка селянських письменників);
  • «Гарт» (Спілка пролетарських письменників);
  • «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів);
  • «Аспис»;
  • «Забой»;
  • «Трактор»;
  • «Жовтень»;
  • «Авангард»;
  • «Ланка»;
  • «Нова генерація»;
  • «Неокласики»;
  • МАРС (Майстерня революційного слова);
  • ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури);
  • «Пролітфронт»;
  • ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників);
  • «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) тощо.

Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії:

  • «пролетарські», які у своїй творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами Комуністичної партії;
  • «попутники», що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.

Пролеткультівство – рух лівих сил у літературі. Виник в Росії. Теорію «пролетарського мистецтва», що має виникнути на місці класичного й обслуговувати потреби простих людей, активно підтримали українські письменники В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Семенко, Г. Михайличенко. Пролеткультівці висунули гасло: «Нове пролетарське мистецтво – це мистецтво праці».

Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову «пролетарську» літературу, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З’явилися нові жанри в поезії та прозі:

  • роман у новелах («Чотири шаблі», «Вершники» Ю. Яновського);
  • науково-фантастичний роман («Останній Ейджевуд», «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «Сонячна машина» В. Винниченка);
  • соціально-психологічний роман («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича);
  • філософсько-психологічний роман («Місто» В. Підмогильного, «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус» В. Петрова (В. Домонтовича);
  • кіноповість («Арсенал», «Земля» О. Довженка);
  • експресіоністичні п’єси М. Куліша;
  • експериментальний театр «Березіль» режисера Леся Курбаса.

У центрі уваги української літератури 1920-х років була ідея становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя.

Однією з панівних була також ідея боротьби з так званим комплексом «малоросіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають «Мину Мазайла» та «Патетичну сонату» М. Куліша, більшість творів М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Вертеп» А. Любченка, «Місто» і «Невеличку драму» В. Підмогильного, «Сліпців» і «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстра корабля» Ю. Яновського та багатьох інших.

По-справжньому масовими літературними організаціями виявилися Спілка селянських письменників «Плуг» (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р.).

Лідером об’єднання «Плуг» був С. Пилипенко, ядро організації становили А. Головко, Г. Епік, П. Панч, О. Копиленко. Діяльність «Плугу» була спрямована на зображення життя українського села в усій багатоманітності проблем, що його турбують. До організації вступила талановита селянська молодь, що розширила горизонти тематики й проблематики. Однак форма втілення надзвичайно багатого та цікавого матеріалу була обмежена намаганням створити масову літературу, зробити її доступною всьому обширу потенційних читачів. У результаті творчість «плужан» згодом стала сприйматися як наївне провінційне чтиво.

До «Гарту» – об’єднання письменників міста, заснованого з ініціативи В. Еллана-Блакитного, увійшли М. Хвильовий, В. Сосюра, І. Досвітній, І. Дніпровський, пізніше – М. Бажан, П. Тичина та ще багато тогочасних провідних митців. Це була своєрідна спроба об’єднати всі культурні кола для творення української літератури не в протиборстві, а у спільній творчості. Ця ідея закінчилася поразкою внаслідок нечіткості позиції угрупування, неузгодженої діяльності його лідерів, великої частки аматорів у складі «Гарту».

No Comments

Reply