• Телефонуйте : 066 758 90 94
19Лют
2017
0

Дівчина-шабля (П’єса)

Богдана Бабак

Дівчина-шабля

П’єса

Дійові особи:

Старець, хлопчик, вельможний турок Халім-бек, його мати, інші турки, знахар Мустафа, дівчина Оксана, інші дівчата, батько Оксани, сотник Самійло Сирота, інші козаки, дід Панько, селянки.

Дія 1

Широка галявина. З одного боку стара хата, тин, соняхи, криниця. Далеко тополі у хмарах. Камінний хрест, рушник, калина. З другого боку видніється турецьке шатро. Простелені килими. Віддаля пасуться коні.

Ява 1. Старець і хлопчик

Чути, як хтось далеко грає на бандурі. Пісня журлива, повільна, ллється легко і спокійно. Заходить сліпий старець. Однією рукою він опирається на довгу палицю, другою тримає за руку хлопчика-провідника. Той несе у руках маленький вузлик з харчами.

Хлопчик: Дідусю, я не знаю, куди іти далі.

Старець: Уже не треба нікуди йти. (Піднімає вгору вказівний палець.) Чуєш? Правда, чуєш?

Хлопчик: (Хитає головою.) Я нічого не чую.

Старець: Хіба не чуєш? Бринить… (Зачудовано.) Пісня бринить… Душа бринить… Співає… Ми вже прийшли. (Показує рукою.) Здається, десь отут повинен бути тин. Тут соняхи колись росли… (Замріяно.) Високі були тоді соняхи. Малим я ховався під їх листям від бджіл.

Хлопчик: Тин є, дідусю.

Старець: (Здивовано.) Є тин? То, може, й хата є? (Сумно.) Але яка там хата, коли минуло так багато часу…

Хлопчик: І хата є, дідусю. Але вона дуже стара. Здається, ось-ось впаде. А он там і криниця є… Але напитись ні з чого. Журавель поламаний.

Старець: Як швидко сплинув час… Постаріла хата, посивіла, зітліла. Отак і я вже скоро зовсім зітлію, і ніхто мене не згадає…

Хлопчик: А що, у вас нема дітей, дідусю?

Старець: Ой, знав би я колись, що буде так, як нині є, та я б ніколи того не зробив… (Хитає головою.) Ніколи…

Хлопчик: Чого б не зробили, дідусю?

Старець: (Немов отямившись.) Га? А, та то я так, замислився собі, згадав колишнє. Слухай, ану-но подивись навкруг. Колись тут, біля хати, я був поставив камінного хреста. Чи є він ще?

Хлопчик: Камінний хрест? Я подивлюся. (Шукає.)

Старець: (Зітхає) Недоля, певно, занехаяла його так, як мене… (Хитає головою.) Скільки дощу на голову злила!…

Хлопчик: (Радісно.) Є, дідусю! Ходіть сюди, та обережно. Тут чагарником все поросло.

Старець: (Підходить, тремтячими руками торкається хреста. Плаче.) Є той хрест… Стоїть… Немов один на цілім світі… (Стає навколішки.) Прости мені, прости! Коли б я знав тоді! Коли б я був мудріший! Це через мене ти загинула… Ніколи, ніколи собі не пробачу, що став твоєю смертю… Не тебе я обіймаю, а камінний хрест!… (Ридає.)

Хлопчик: (Боязко торкається рукою плеча старця.) Не плачте, дідусю. (Теж схлипує.) Моя мама, як була жива, казала, що не можна плакати, бо не виростеш і в козаки не візьмуть…

Старець: (Підводиться, витирає дитині очі рукавом.) Будеш ти козаком, будеш, та таким козаком станеш, що ого-го! І називатимуть тебе турки “вовком” за міцність, непохитність і відвагу.

Хлопчик: Чому “вовком”?

Старець: (Усміхається гордо.) Колись так мене називали… Ходімо, якщо хочеш, розкажу…

Хлопчик: Справді? Як цікаво!

Старець: Го-го! Цікаво ще попереду! (Виходять.)

Ява 2. Халім-бек, інші турки, Оксана, інші дівчата

Халім-бек: (Нервово ходить по шатрі.) О Аллах! (Піднімає руки догори.) Слава тобі і пошана! Сталося так, як і мало статися… (Голосно сміється.) Таки вчасно ми напали! А Вовка ще і не було! Не встиг! Не зміг! (Сміється ще голосніше.) Нехай рве на собі довгого оселедця. Згинули виродки, писнути не встигли! А ясир же який! На півкраїни вистачить.  А дівки… (Цмокає пучкою.) Дівки такі, що й ханові згодяться! Що не кажи, а українки на вроду такі – очей не відведеш! Але й норов, як у самого Вовка. Поки відшліфуєш, вивчиш звичаям, не один товар зіпсуєш… (Думає, а потім плеще в долоні. З’являється турок-вартовий) Приведіть мені сюди кілька бранок. Нехай подивлюся ж на них, котра чого варта… (Вартовий виходить, і за мить інші турки приводять дівчат в українському вбранні. Їх штовхають. У дівчат за спиною зв’язані мотузками руки. Їх сталять в один ряд. Халім-бек ходить уздовж ряду, обдивляється. Дівчата стоять понуро, схиливши голови.) Ця нічого, і ця нівроку… (Наближається до Оксани, зупиняється, піднімає долонею її обличчя. Дівчина хоробро дивиться йому прямо в очі. Халім-бек усміхається.) Навіть не змигнула! Горда пташка! Соколиця. Як тебе звуть?

Оксана: Оксана.

Халім-бек: (Зверхньо.) І ти мене не боїшся?

Оксана: А є чого? Кажуть, ви наших дівчат не убиваєте. Дорого коштують на невільницьких ринках!

Халім-бек: Ах, он як? (До турків.) Заберіть інших. Нехай готують на продаж. (Турки виводять дівчат.) Скільки ж тобі років?

Оксана: Сімнадцять.

Халім-бек: Одружена?

Оксана: (Здивовано сміється.) Не чула ще, щоб хтось із вас звертав на це увагу.

Халім-бек: (Паленіючи.) Будеш так себе поводити – тебе висічуть різками.

Оксана: (Байдужо.) То й нехай.

Халім-бек: Хіба ти знаєш, про що говориш? Але нічого, ти звикнеш.

Оксана: Ви думаєте, я тут буду?

Халім-бек: Ти навіть будеш вірити у нашого бога!

Оксана: (Здивовано.) Що? (Хитає головою.) Ні! Цього не буде! Я смерть собі заподію, а рідної землі не покину!

Халім-бек:сміхається.) Я чув це, знаєш, скільки разів? Тут ще й не так говорили, а потім змирялися, просилися, топтали хрест нагрудний і починали вірити в Аллаха… Ти справді хочеш тортур? Ти усвідомлюєш, на що ідеш? Чи думаєш, якщо красуня, то й пальцем ніхто не зачепить? Копійкою більше, копійкою менше, а я (Показує пальцем на себе.) іду докінця…

Оксана: Ви думаєте, я боюся смерті?

Халім-бек: Ні, я так зовсім не думаю. Бо що таке смерть? Умер – та й все? Ні, так не буде. Я добре вас знаю… А от розпечене залізо, щоб шкіра аж шкварчала, або… Ти чула про козаків на палях? (Голосно сміється.) Ага, схилила голову. Але я вже дуже добре знаю отаку вашу сумирність. (Плеще в долоні. З’являється турок-вартовий.) Тримати її під наглядом! Увечері нехай вберуть у щось пишне і блискуче. Я хочу бачити її у своєму шатрі.

Ява 3. Ті ж та Халім-бекова мати

Мати: (Раптово з’являється.) Здрастуй, сину! (Рукою зупиняє вартового.)

Халім-бек: Нехай Аллах дарує довгих літ життя, мамо! (Киває головою в знак пошани.)

Мати: Дай мені поговорити з нею. А ввечері сама вберу її. (Владно.) Нехай вбрання сюди нам принесуть. (Вартовий зникає.)

Халім-бек: Навіщо це вам, мамо?

Мати: Навчу її. Шкода, як пропаде через примху і дурниці в серці… (Оглядає дівчину.) Ну, і хто ж може краще знатися на жіночій красі та вбраннях, як не я. І нарешті, я дуже добре знаю тебе – вберу її як для султана…

Халім-бек: Ви мене часом дивуєте, мамо. То нікого не підпускаєте до мене, а то…

Мати: Не берися судити материнське серце… Ти ще не батько, щоб дивитися крізь час. А молодість… (Розводить руками.) Та нехай, іди.

Халім-бек: Тримайте біля себе варту. Ця дівчина…

Мати: Я знаю, сину. Йди. (Халім-бек виходить.)

Ява 4. Халім-бекова мати та Оксана

Мати: Обернися. (Розв’язує Оксані руки.) Сідай отут.

Оксана: Хто ми для вас? Товар, худоба… Іграшки на ніч? (Махає рукою.) Та й все…

Мати: А ти даремно так.

Оксана: Як даремно? А хіба це не правда?

Мати: Ну, інколи правда, але…

Оксана: Як людські муки можуть додавати вам натхнення? Чому від знущання над людьми покращується настрій? І взагалі, убийте мене, я ж так негідно з вами розмовляю.

Мати: Мені цього не дозволено. Та й у мого сина лихий норов. Його краще послухати. Кожен чоловік, бодай малюк, тут вище стоїть за будь-яку жінку.

Оксана: Дайте мені ножа. Ви залишитеся невинними.

Мати: Не можу.

Оксана: А ви ж казали, що шкодуєте мене. От яка ваша правда. Чи замислювалися ви коли-небудь, як нам у неволі живеться? А це гірше смерті, щоб ви знали!

Мати: Людина ж усе може витримати.

Оксана: Хіба коли у неї нема серця. Моє ж серце живе і чисте. І душу свою я не дам нікому спаплюжити. Навіть якби це був султан чи хто там є у вас найвищий.

Мати: Послухай мене, заспокойся і сядь.

Оксана: Ви насміхаєтеся з мене?

Мати: Від того, чи ти мене зараз вислухаєш, буде залежати твоє ж майбутнє.

Оксана: Я себе нікому не віддам!

Мати: (Пошепки.) Я знаю. Сядь. Якщо ти не припиниш і не заспокоїшся, то мені нічого не вдасться. Я піду до якої-небудь іншої, а ти помирай тут собі на здоров’я.

Оксана: (Присоромлено опускає голову, сідає на килимі на підлозі.) Добре.

Мати: Розкажу тобі казку, а ти послухай. Колись, багато років минуло з того часу, тоді ще моя матір була жива, так от вона мені й розповідала. Виявляється, є така чарівна країна, де невидимі птахи живуть між гілок, а увечері співають так, немов грають на арфі чи скрипці. І жодна інша найкраща пір’ям пташка в світі не повторить тієї дивовижної пісні. Дитиною я мріяла хоча б разочок її почути… І про ягоди чарівні на кущі говорила мати. Вони з кров’ю, і серце у кожній ягідці. «Вони живі?» – питала я і уявляла, як-то ягода може мати власне серце… А ще казала мати, таке дерево є, що як зробити з гілочки сопілку, то вона сама ще й грати починає… (Замислюється.) А ще на кожному помешканні птахи живуть, клекочуть, пташенят висиджують, та не прості, а такі, що носять на собі вбрання і дня, і ночі… (До Оксани.) Як ти думаєш, казка то насправді? (Оксана хитає головою.) От тепер і я бачу, що не казка… А тоді не вірила, що таке можливе. Коли мати помирала, то відкрила мені свою таємницю. (Гірко усміхається.) Виявляється, вона була українкою!

Оксана: (Здивовано.) Українкою?

Мати: Так. Тільки потурчилась, змінила віру, вивчила Коран. Але то все було про людське око. Удень топтала хрест, а докінця життя молилася в сльозах вашому Богові, коли ніхто не бачив. І тільки через тугу вона пішла з життя. А могла ще жити й жити. Чи правильно вона вчинила, судитиме лиш вища сила, тільки котра – не знаю. І вкотре думаю, що, може, й ваш Бог якусь силу має, якщо ви всі так вірите у нього, як і ми в свого Аллаха… (Збирається з думками.) Я дуже любила свою матір. Вона мені була найдорожчою за всіх людей на світі. Коли мій син вирішив їхати сюди, я упросила його взяти мене з собою.

Оксана: Він же приїхав не дивитися, а убивати людей!

Мати: (Гірко.) Знаю, і це, напевно, не дуже добре, та я нічого не можу зробити. Таке наше суспільство. Жінка лиш для втіхи чи для певної роботи.

Оксана: І що далі?

Мати: Далі? Приїхали… Я обернулася навкруг, і бачу: чарівний край дійсно існує. То не казка і не вигадка… А рідний син руйнує мої ж дитячі спогади і мрії. У перший же день я вирішила: заради матері, нехай земля їй стелеться пухом, допоможу одній з дівчат, що має стійке серце й душу щиру, звільнитися. Хтось колись отак її не відпустив…

Оксана: Слухаю і не вірю, що між загарбниками теж можуть бути люди…

Мати: Усі ми люди… Та вчинки наші різні… Але мова зараз не про це… Треба думати, як тобі втекти. А це зробити майже не можливо. Пішки звідси не підеш, конем не поїдеш, побачать – зловлять, уб’ють на місці. Це не вихід…

Оксана: А що ж робити?

Мати: Що робити? Я вже знаю що… Але чи ти захочеш?

Оксана: Як же не хотіти? Неволя чи смерть… Мені нема між чим вибирати.

Мати: Ну, як так…  У нашому стані знахар є, Мустафа. Він трохи на чарах знається. Ну, це так як по-вашому характерник: і ману напустить, і ще дещо вміє… Кажуть, він теж не з турків… Може, й допоможе… Скажу, нехай шаблею тебе зробить і віддасть, кому там? Батькові?

Оксана: Батькові… Матері нема… Убили…

Мати: Ну, то вже як є… Тут вже нічим не зарадиш. Лишайся тут. За хвилю повернуся. (Виходить і зявляється знову з чоловіком у ведмежій шкурі.)

Ява 5. Халім-бекова мати, Оксана та знахар Мустафа

Мати: Ось та дівчина. Зроби те, про що я тебе просила.

Знахар: Не смію знехтувати вашою могутністю, моя пані. (Вклоняється.)

Оксана: Але в мене є одне прохання. (Благально.) Зробіть мене, будь ласка, шаблею-оберегом і, віддаючи моєму батькові, попросіть нехай подарує її тому козакові, якого тут Вовком кличуть. Нехай захищу його від смерті, коли трапиться найважчий бій. І хай хоч так я стану йому парою, бо за такого і вмерти не соромно. (Схиляє голову.)

Знахар: Добре, дівчино. Зроблю так, як ти просиш, бо таке твоє життя, що нема й чому позаздрити. (Підходить до дівчини, затуляє її своєю постаттю, здіймає руки догори і тяжко опускає їх. У цю мить дівчина падає на землю, а в руках у Мустафи з’являється шабля, інкрустована коштовним камінням.) Я виконав свою роботу, пані. Тримайте. (Подає шаблю.)

Мати: (Гірко. Дивиться на шаблю.) Я почуваю себе так, наче винна в її смерті…

Знахар: Ну що ви, моя пані. Вона жива. Душа дівоча в шаблі. А тіло вмисне я залишив, щоб не шукали… Тільки що ви тепер скажете Халім-бекові?

Мати: Ще не знаю. (Розводить руками.) Але це вже моя справа. А тобі я дякую, старий друже. Не знехтував моїм проханням. (Дає йому мішечок з грішми.) На ось, житимеш безбідно деякий час.

Знахар: (Вклоняється.) Дякую вам за вашу турботу, але моя робота не коштує таких великих грошей!

Мати: Нехай. Ти просто не знаєш, яке це має для мене велике значення.

Знахар: Не відаю, та вірю. Я ось подумав: за вашу доброту нехай я ще раз вам в пригоді стану. Я сам занесу цю шаблю батькові Оксани. По-перше, мені буде легше його знайти, а по-друге, як же ви з табору вийдете? А я немов за травами…

Мати: Добре. Скажи йому, нехай не гнівається. Його дочка сама так вирішила. А вже подальша її доля залежатиме від нього. Чи виконає він останнє бажання своєї дитини, чи ні – йому вирішувати. А тепер іди! (Знахар виходить.)

Мати: (Гукає грізно.) Варто!

Турок: (Вклоняється.) Слухаюся, пані!

Мати: Заберіть цю дівку звідси. Вона не гідна мого сина! Хотіла його отруїти! (Виходить. Турок виносить тіло дівчини.)

Ява 6. Знахар та батько Оксани

Знахар: Ну, ось тут я й чекатиму Оксаниного батька. Ой, дівчино, дівчино, чому твоя доля така нещаслива? Але у якого бранця вона щаслива? Так і мене колись забрали від матері, потурчили… За щастя, що знайшлися люди добрі, хоч розказали, де моє коріння… Ет! Та що це я! Іще заплачу… (Вдивляється у далечінь.) Та де ж той козак? Я знав, що так станеться. Казав йому прийти сьогодні, та чи ж він мені повірив? Шкода, якщо не послухає. Долю дівочу загубить ні за що, ні про що… Світ важким став. Люди вже не вміють одне одному довіряти… А все одно за лиха сподіваються на диво. (Зітхає. Знову вдивляється у далеч.) О, Аллах! Таки іде! Але що це з ним? Я не вірю своїм очам! Учора його бачив дужим! А сьогодні палиця, сива борода і скроні білі…

Батько: Чого ви хотіли від мене? Я з бусурманами на маю діла!

Знахар: Я ледве вас впізнав!

Батько: Недоля побілила бороду й чуприну… Яким би ви були, коли б не стало вашої дитини? (Гірко. Іронічно.) Та де ж вам таке знати?  Тепер я старець вже, а не козак… Нема моєї сили. Зломило її горе. Чого вам треба? Кажіть мерщій, бо відчай душить, краще б я загинув!

Знахар: Не все пропало ще. Жива ваша Оксана!

Батько: Жива? О радість! Але де вона? В полоні? Горе… То не життя татарів забавляти, стелитися під ноги бусурману!

Знахар: Вона не у полоні. Але й до вас уже не повернеться.

Батько: Не плутайте мене казками. Кажіть відразу правду!

Знахар: Я так скажу. Дитина ваша знала на що йшла. Її ніхто до того не примушував. На превеликий жаль, мені більше, ніж велено, казати не можна. Але я вам раджу виконати її останню волю. Хоч крихту того життя, що залишилося, хай проживе у радості; і може, Бог дасть, все закінчиться щасливо і матимете ви дванадцять внуків.

Батько: Вселяєте надію. Дуже добре. Та я нічого досі ще не зрозумів.

Знахар: Гаразд. Ходімо зі мною, розкажу, як все було. А потім ще навчу, що далі робити. (Обоє виходять.)

Ява 7. Самійло Сирота та батько Оксани

Самійло Сирота: (Заходить поволі, тяжко ступає, руки стиснуті у кулаки.) За що прокляла мене доля? Чом небеса не зглянулися наді мною і не убили мене ще там, де бій… Де бій кипів, де кров, де біль, де німота і втрата… За що ж мені тепер така неслава і наруга? Погинули мої всі побратими смертю великою, чесною, гідною! А я? Вони довіку лицарі тепер! А хто ж то тепер я? Повів на криваву січу… Не вборонив я краю рідного, не здолав проклятих турків!.. Не зміг жінок, дітей порятувати… А скільки ж забрано в ясир! Безталанні… Згинуть там, спаплюжені, збезчещені… Безвольно зникнуть, як худоба… Навіщо я на цьому світі? На посміховисько? Мене одного не подужали. Але яка ганьба мені за це! Бодай же та голова там злетіла…

Батько: Чому ти кличеш на себе смерть? Раз не даровано, так ще не час! А жити герою не соромно, а честь! І живеш ти нині не просто так, а може, тільки ти і є наша надія? І хто ж нас визволить від турків, як не ти? Але я добре тебе знаю, ти насправді не такий, щоб плакати отут! Ти рвешся в бій, мчить кінь шалений, й ворожі голови летять навсібіч… Ти дужий і сильний козак. Ти наша гордість! А за полеглими тужить не треба. Вони вже з Богом. У них смерть велична. Собі такої, видно, сотнику, ти ще не заслужив. Ще рано про те думати.

Самійло Сирота: (Здивовано.) Звідкіль ви мене знаєте? Хто ви?

Батько: Аби ти пам’ятав мої слова, а хто я, те тобі не треба знати.

Самійло Сирота: Ну, не треба, так не треба.

Батько: Не ображайся. Я багато чого знаю, та не все сказати можу. Але коли мене послухаєш, то буде добре не лише тобі…

Самійло Сирота: Нема що слухати. Тут й так все зрозуміло! Душа втомилась від нудьги і болю. Я відомщу за люд і Україну. Ще знатимуть, як носа потикати!

Батько: Оце я бачу козака! Оце-так сотник! Не даремно Халім-бек вовком тебе кличе. А тепер вислухай мене старого дуже уважно. Казатиму таке, чого ніде ти не почуєш. Боїться тебе той клятий турок і думає тебе здолати хитрістю. Але я тобі допоможу. За те, що маєш серце хороше, душу чисту і вдачу запальну, подарую я тобі шаблю. І нікому не смій її віддати, бо сила шаблі не в діамантах на руків’ї і в прикрасах зовнішніх, а в тому, що коли хтось змушений іти у бій, то не загине, доки 12 разів не влучить у нього ворожа куля чи ятаган. Ніколи не розлучайся з нею і пам’ятай, що я казав… (Дає згорток.) Ну, а тепер збирай нові загони, боріться, і нехай Господь вас захистить! (Доки Самійло розгортає шаблю і роздивляється її, старий зникає.)

Самійло Сирота: (У захваті.) Стривайте! Де ж ви є? Я в ноги кланяюся вам за такий щедрий подарунок, і за розраду, і за натхнення… На жаль, не знаю, хто ви і чи зустрінемось ми ще, та дуже вдячний! Розтанув в сутінках. Так наче і нікого не було… Та шабля лиш нагадує про нього. Гарна дуже. Я ще таких ніколи і не бачив. Дивина. (Сідає на траву, а потім простягається на землі.) Напевно, тут я й заночую, а вранці готуватимусь до бою. Ну, тримайся ж, Халім-беку! Не довго ж тобі ряст топтати! (Хвилю лежить мовчки і засинає.)

Ява 8. Самійло Сирота та Оксана

Оксана: (З’являється з темряви, ступає тихо і обережно. Потім сідає, схиляється над козаком, гладить його шовкового чуба і починає співати колискову.)

Колисала зірка сина:

– Спи, моя мала дитино.

Місяченьку, прихилися,

На синочка подивися…

Самійло Сирота: (Раптом зводиться. Здивовано.) Ти хто? (Оксана відсахується від несподіванки.) Я тебе не знаю!

Оксана: Я тепер буду з тобою доти, доки ти не розлучишся зі своєю шаблею.

Самійло Сирота: Ти, може, русалка чи мавка яка? (Грізно.) Згинь, нечиста сило, якщо вийшла побавитися! Я козак тобі, а не п’яниця!

Оксана: (Сміючись.) Знаю, що козак. І не русалка я! А така ж  людина, як і ти!

Самійло Сирота: То де ти тут узялася серед ночі?

Оксана: Хто ти та де ти… А не достатньо того, що я просто є?

Самійло Сирота: Чогось я зовсім нічого не розумію… (Хвилю міркує.) Ну, то, зоре вечірня, скажи хоч, як звати тебе?

Оксана: Оксана.

Самійло Сирота: Оксана і все? Так просто?

Оксана: А чого ж ти хотів?

Самійло Сирота: Та так… Нізвідки з’явилася, то я думав… Ну, може, таки русалка?

Оксана: Ех, ти! А ще козаком себе називаєш. Який же ти козак, якщо простої дівчини злякався?

Самійло Сирота: Та не злякався я. Ось ходи, сядь біля мене.

Оксана: А ти добре подумав?

Самійло Сирота: Ти про що?

Оксана: Я дівчина, а ти… Козак же – вільна пташка!

Самійло Сирота: Еге, а тепер вже злякалася ти!

Оксана: Ні, я не боюся. Бувало й скрутніше, а я не боялася.

Самійло Сирота: Така дівчина мені до серця. А чи не бачив я тебе десь колись раніше?

Оксана: Я тебе бачила, та й хто ж тебе не знає, коли ти сотник? А ти… А ти не бачив. На жаль.

Самійло Сирота: Чому «на жаль», коли тепер ми разом?

Оксана: Разом що?

Самійло Сирота: Будемо разом.

Оксана: Ти ж уперше мене бачиш?

Самійло Сирота: Зате ж ти мене не вперше.

Оксана: Ти жартуєш! Он воно що! А я вже думала, що ти…

Самійло Сирота: Та я цілком при своєму розумі. Будеш мені парою. Це ж ти прийшла до мене, а тепер, коли іду тобі назустріч, ти відступаєш?

Оксана: Ти здумав над бідною дівчиною посміятися.

Самійло Сирота: Ну, чому сміятися? Я ж кажу від щирого серця. Сотник я, тому нема у мене часу з дівками гратися, а тут бачу – ти, щира, привітна, проста… Хіба треба шукати іншу? Може, мені сам Господь подарував тебе, а ти… Ще може, утечеш, як інші крутійки? Дівчата ж всі так роблять. Спочатку бентежать, а потім… Чи, може, кого другого маєш? Тоді тримати не буду.

Оксана: (Схиляє голову.) Не маю я нікого. І тікати не буду. Нема мені тепер куди іти. Тобі я призначена, якщо не погордуєш мною. (Дивиться прямо в очі.)

Самійло Сирота: З цієї миті ти моя. Якщо бажаєш, то навіки.

Оксана: Якщо за дванадцятим разом нас не розлучить смерть. (Оглядається, немов згадує щось.) Бувай здоровий! (Біжить у темряву, зникає.)

Самійло Сирота: Ти куди? Казала ж не втечеш! Невже така ж як інші? Я ж думав дружиною станеш! (Сідає на землю.) Ой, що ж це я? Про що я тільки думаю? Мене, може, і сьогодні уб’ють, а я про кохання… (Усміхається.) Дівчина серед ночі. Ну, й насниться ж таке… Ніхто не повірить! Світає… Пора збирати військо… (Зводиться на ноги.)

Ява 9. Самійло Сирота та дід Панько

Дід Панько: (Б’є руками об поли свитки.) А чого-то ти тут розлігся?

Самійло Сирота: Ну, а ви чого до лісу так далеко забрели? Грибів чи жолудів серед літа шукаєте? Чи таки зілля якого?

Дід Панько: От гаспидська личина! Та я тебе шукаю! Бо як пішов до лісу, то й пропав! Люди на сполох мало не б’ють. Векла на все село репетує: «Ой, люди! Останню нашу надію забрали!… Як нема Сироти, то як же нам рідну землю боронити?» Вража баба, а часом і розумне скаже… От і думаю собі, що, певно, тільки я так добре ліс цей знаю. Так я найшвидше і тебе знайду, бо як набіжать знов турки, то вже не буде кому в селі цім жити. Біжу лісом і думаю. А що, як і справді сотника нема, як шабля ворожа убила, чи куля невидима вцілила, чи сам пропав де, безбожною смертю загинув? Як я додому вертатимусь? Як людям скажу? (Розводить руками.) А він тут спить! Вайло, а не козак!

Самійло Сирота: Та не сердьтеся, діду! Сором людям в очі дивитися…

Дід Панько: А ти не соромся, сотнику. Йди до людей, і тобі легше буде, і селянам опора. Послухай старого. Я не бажаю тобі зла. То лише між людьми таке ходить, що дід Панько за відро горілки то й душу нечистому продасть. А я ж не такий насправді. А від того, що кажуть, мені ні холодно, ні тепло. Плюнув я на те, та й живу собі тихенько, топчу ряст нишком…

Самійло Сирота: Та я вже й сам збирався йти.

Дід Панько: Та бачив, як збирався! Простягся на землі, скоро вже ногами вростеш в землю, голова макітрою стане, а живіт, як барило, буде… Хіба гоже козакові від ворога ховатися?

Самійло Сирота: Ну, діду, то вже зайве. Ще ніколи я від ворога не ховався і зараз не злякаюся! Самі знаєте, який я у бою! А те, що духом занепав, так це пусте! Не того я крою, щоб ноги в землю вростали. Не того я тіста, щоб край рідний посунути! А те, що заснув, так і спочити треба, бо справа велика чекає.

Дід Панько: Ну, йди, йди. Клич до бою. Я бачу в тебе й шабля нова? Чи не Прокіп, той, що з-над Бугу, викував, бо така зброя доладна, лиш йому вдаються?

Самійло Сирота: Подарунок то мені великий. (Показує шаблю.) Та не знаю від кого.

Дід Панько: Гарна шабля! А камінці, мов дівоче намисто…

Самійло Сирота: (Про себе.) І я ж його десь бачив…

Дід Панько: Дівка наснилася – перемога буде! А там, дасть Бог, і весілля зіграємо. (Підморгує.)

Самійло Сирота: Та яке там весілля?

Дід Панько: Ну-ну, козаче… Ну-ну…

Самійло Сирота: Старі ви, діду, а хитрі, як той лис.

Дід Панько: Козак козаком, а кров гаряча грає. Ти ще молодий, тобі і дівки треба. Але ходімо вже!

Самійло Сирота: Ходімо! Справа не чекатиме! (Збираються і виходять.)

Стає поволі чути, як неспокійно грає бандура. Пісня часто обривається. На сцену виходять козаки з турками, б’ються на шаблях. Коли стихає музика, всі виходять, не перестаючи битися.

Ява 10. Халім-бек з іншими турками

Халім-бек: (Заходить розлючений. Інші турки стають по кутках.) Проклятий Вовк! Немов з’явився з пекла. Скільки людей моїх побив! Що не зіткнемося, то вигадає пастку! Востаннє боронами виклав поле. Виварюють в олії зубці, то ті міцніші від залізних.

Інший турок: Багато коней наших покалічив…

Халім-бек: Там і мого огира не стало… Та відомщу! Знайду як. Бо собаці і собача смерть!..

Інший турок: Наші кулі його мов обминають. Погляньте он туди! Не полічити, скільки разів я сам вже міг його убити. Рубав ятаганом, стріляв в приціл, а він стоїть і сміється мені в вічі!

Халім-бек: Не буду я великим Халім-беком, якщо не відомщу йому! Тут, певно, криється якась велика таємниця… Нечисте щось… Тихо. (Прислухається.) Хтось йде. Ховаймось. (Виходять.)

Ява 11. Самійло Сирота та Оксана

Самійло Сирота: (Заходить. Сідає, стомлений, на землю. Витягає шаблю, розглядає її.) Пощербилася у боях моя шабля. Старенька стала. Руків’я потерлося. Але й скільки вже мені разів життя вона порятувала… Не злічити. І скоро новий бій. Дванадцятий. Напевно, що останній. Нема вже сили. Або я, або вони… (Лягає.) Ох, жити ж хочеться! (Заплющує очі і засинає. Оксана з’являється тихо, мов нізвідки, схиляється над козаком. Самійло прокидається.) Прийшла, ти знов прийшла!

Оксана: (Пошепки.) Ти спи, тобі ще треба відпочити…

Самійло Сирота: Це ти мій відпочинок. (Цілує її руку.)

Оксана: Спи. У нас попереду ще інші ночі…

Самійло Сирота: Ти така мрійлива, безтурботна… Хотів би теж я таким бути. Та де там. Я відповідаю за всю сотню. І кожна рана козака, то так неначе моя рана.

Оксана: Ти не хвилюйся. Доки я з тобою, тобі не страшна смерть!

Самійло Сирота: Знову ти говориш загадками зі мною. Я ж нічого не розумію. Чому ти мені не скажеш правди?

Оксана: Страшна то правда, мій Самійлику. І хтозна, чи захочеш ти мене тоді знати.

Самійло Сирота: Ну, що ти таке кажеш? Як же можна? Кохаю я тебе, як місяць зірку…

Оксана: І я тебе кохаю до безтями, тому і захищаю скільки є сили…

Самійло Сирота: Моя маленька рятівниця… Від кого мене захищаєш? Хіба від ночі оцієї?

Оксана: Нічого ти таки не розумієш! Та так на краще. Аби тільки нас ніхто не розлучив, або ти сам не відсахнувсь таки від мене.

Самійло Сирота: Чому так гірко? Дивись: яка чудова ніч! Не псуй цю мить. Всміхнися! Нумо! Коли залишуся живим, ти станеш моєю дружиною! Ти ж будеш моєю, правда?

Оксана: Дотримаєш слова, я буду щаслива… Стривай! Хтось йде! (Зникає.)

Самійло Сирота: Оце-то соромлива дівка. Боїться навіть погляду чужого.

Ява 12. Самійло Сирота та дід Панько

Дід Панько: Ото як уродився ледацюгою, то так і пропадеш! Світає вже…

Самійло Сирота: Та знаю, діду, що світає. Я тої ночі і не спав…

Дід Панько: Та як не спав? Коли ти так хропів, що на півсвіта було чутно. Моя баба з переляку, певно, іще досі клячить перед образами… І ти мені дивися, бо й серед будня пропадеш, коли наскочить якийсь турок.

Самійло Сирота: Ми туркам добре сала за шкіру залляли. Вони тепер поодинці не ходять. Та й купка їх лишилася. Сам Халім-бек та ще з півсотні турків. Вони вже б утекли, так Халім-бек заклявся. Убити мене страх як хоче! Нічого, здобудемо перемогу – не потикатимуться сюди більше! На смерть піду, а рідний край від погані очищу!

Дід Панько: Праве діло. Дав би Бог тобі лиш сили… А мужності тобі не позичати. (Підходить, обіймає за плечі, говорить спокійно, по-дружньому.) Самійле, ти мусиш жити… Як же ми без тебе, сотнику?

Самійло Сирота: Все добре буде, діду. Не падайте духом. Правда на нашому боці. Не ми в чужій землі, а Халім-бек!

Дід Панько: Молитимуся я за тебе…

Самійло Сирота: Моліться, діду. Хай Бог допоможе.

Ява 13. Самійло Сирота, дід Панько та Халім-бек

Халім-бек: (Переодягнений крамарем.) Здоровенькі були, панове! Дай вам, Боже, здоров’я і сили! Відпочиваєте чи, може, яку думу думаєте?

Дід Панько: А хто ви такі будете, щоб ми мали вам відповідати?

Халім-бек: Та я Степан Міняйленко з тамтого боку річки.

Дід Панько: Коли ти Міняйленко, то можеш іти далі. Нам нічого міняти. Хіба би ти хотів моєї баби, то заміняв би на тютюн та люльку. (Підморгує козакові.)

Халім-бек: Та стривайте, хлопці. Не зневажте бідного торговця…

Самійло Сирота: А відколи то торговці бідні стали?

Халім-бек: Та світ такий настав, що ні купити, ні продати. Але я покажу вам щось особливе! Я знаю: вам не шмаття треба, а гляньте ось сюди! (Витягає нову, дуже дорогу шаблю.)

Дід Панько: Овва! Оце так шабля! Така шабля варта того, щоб нею стинати голови самим турецьким султанам. Поглянь, Самійле! Ти такої шаблі ще в житті не бачив!

Самійло Сирота: Та я навіть дивитися на неї не хочу! Я маю шаблю і кращої мені не треба.

Дід Панько: Це про яку ти кажеш? Про оту пощерблену? Хіба ж то шабля? Та ти на цю ось подивись!

Самійло Сирота: Ну, що, шабля, як шабля… Така ж, як інші!

Дід Панько: Нічого собі інші? Ти, Самійле, не крути! Твоя вже зовсім затупіла, а ця нова і гостра. Тобі ж із Халім-беком битися.

Самійло Сирота: Та такому дурню і моя голову зітне… Ви її, діду, не чіпайте. Вона мені стільки разів життя рятувала!

Дід Панько: Ну, а тепер ця рятуватиме! А на що б ви її заміняли? Може, в нас і нема на що?

Халім-бек: Та чом нема? Міняю старе на нове…

Дід Панько: Дивися, сотнику. Та ти поглянь на неї! Кажу, міняємо! І все! (Відбирає у козака його шаблю. Міняє у турка. Той відразу зникає.) Тримай ось нову шаблю. Битимешся з Халім-беком, стидатися не будеш! (Обертається до Халім-бека.) Дякуємо вам, добродію! Тю! А де ж це він подівся? Під землю провалився чи що?

Самійло Сирота: Чує моє серце, щось недобре коїться. Навіщо йому моя стара шабля?

Дід Панько: Не думай про те, сотнику. Диваків багато на світі. А з тобою все буде гаразд. Добру людину Бог не дасть на погибель…

Самійло Сирота: Ваші слова та Богові у вуха…

Ява 14. Самійло Сирота, дід Панько, Халім-бек, селянки, інші козаки та турки, Оксана

1 Селянка: (Кричить.) Турки! Турки! Тікайте! (Вибігає.)

2 Селянка: Турки ідуть! Дітей ховайте! (Теж тікає.)

Дід Панько: Моя ж баба на городі! (Виходить.)

Кілька турків починають битися з козаками.

Самійло Сирота: Стривайте! Зупиніться! Де Халім-бек? Де ти, боягузе ниций? Ховаєшся за спинами яничарів?

Халім-бек: (Заходить повагом, піднімає руку, бій припиняється. Турки з козаками розходяться по обидва боки.) Пропадеш, гяуре! Навіщо це тобі?

Самійло Сирота: Свій рідний край я не віддам нікому! Своїх я побратимів теж не осоромлю!

Халім-бек: Ну, то тримай! (Починають битися.) Ось так! І так, і ще, і ще раз… Знову! Не тішся думкою!

Самійло Сирота: А я й не тішусь. Є як є. Нас Бог розсудить!

Халім-бек: Чи Аллах! Отримуй! (Замахується, ледве не розсікає обличчя. Але з’являється Оксана і бере удар на себе. Халім-бек від несподіванки відсахується.)

Самійло Сирота: Оксано! Серце моє! (Кладе її на землю, кидається на турка і убиває його одним ударом. Далі схиляється над дівчиною, підводить її.) Що ж ти накоїла? Навіщо ж так вчинила?

Оксана: Я життя тобі врятувала, вибач, востаннє. Так, як казав тобі мій батько.

Самійло Сирота: Оксано!

Оксана: Мовчи. Мені важко говорити.

Самійло Сирота: Оксано! Живи, Оксано! Ми одружимося незабаром! І все в нас буде добре. Я ж не можу без тебе жити!

Оксана: Та ти ж мене покинув! А я тебе не змогла… Я була шаблею, щоб рятувати, допомагати тобі, захищати, а ти… А ти мене виміняв на іншу… Ти мене не втримав, а я взяла твою смерть собі… Прощай, козаче… Якщо любив, не згадуй поганим словом… (Падає на землю.)

На руках у козака з’являється розламана навпіл шабля. Селянка скидає з голови хустину, подає йому. Він замотує у неї шаблю. Всі виходять.

Ява 15. Старець і хлопчик

Старець: (Заходить з хлопчиком під тужливу пісню бандури.) Ось таке життя моє, дитино. Що сталося, те сталося. Зробив я тоді могилу і поставив камінного хреста. Як течія назад не вертається, то так не повернуться і мої літа. Ніколи собі не пробачу її смерті…

Хлопчик: Не горюйте, дідусю, вона б не тримала на вас зла…

Старець: Ходімо пошукаємо десь прихистку…

05.12.2009 р.

No Comments

Reply