• Телефонуйте : 066 758 90 94
19Лют
2017
0

Бранка монахів (П’єса)

Богдана Бабак

Бранка монахів

П’єса на 2 дії

Дійові особи:

Олодар Челецький, пані 1, пані 2, князь Муковецький, отець Онуфрій, Ївга, Дарина.

Дія перша

Великий панський маєток. Просторі кімнати. В очі кидаються багатство і велич. Лавки застелені дорогими покривалами. На підлозі килими. По стінах важке червоної парчі драпування, дорога зброя та старовинні ікони.

Ява 1. Олодар Челецький, гості, наймит

Великий бенкет у маєтку. Грають троїсті музики. Снують наймити з великими тарілками, на яких парують гарячі печені поросята, дичина тощо. Весело та гамірно.

Олодар: Подайте ще вина моїм дорогим гостям! Ніхто не сміє спочивати! Їжте! Пийте! Веселіться!

Пані 1: Добре тут у вас, Олодаре.

Олодар: Знайте, як Олодар Челецький тут ґаздує! Подивіться, чого він вартує! Є в нього і худоби багато, і птиці різної без ліку, та й отару не одну у горах вівчарі випасають…

Пані 2: Великим паном ви тут стали, Олодаре! Та, знаєте, людей зайве не мордуйте. То так, наче палка, – два кінці має.

Пані 1: (Здивовано.) Оце так! Видно пана по халявах! Хіба пан має на наймитів увагу звертати? Це ж наймити! Батраки! Плодяться, як вівці. Є добрі, роботящі, а є такі, що без тої палки і не обійтися… І тримати недобре, і прогнати нема як…

Олодар: А я от, напевне, таки іншої думки. Хоч, можливо, я лише один такий тут, у нашому краї. І ви судити мене будете, але я міркую собі так: як буде наймитові добре, то, певно, і я не пропаду. Ситий наймит більше сили має, повставати не буде. Відколи я маєток тут поставив, ще жодного заворушення не було.

Пані 1: (Двозначно.) Хтозна, хтозна… Чи не розпорошиться ваше багатство через такі дрібниці?

Пані 2: Не будемо сперечатися, панове!

Олодар: Правду кажете! У мене сьогодні свято! Сходьтеся, люди добрі! Я сьогодні щасливий, бо здобув скарб великий, скарб найбільший – молоду наречену, мов квітку з полонини!

Пані 1: Не надто хизуйтеся, Челецький!

Олодар: Частуйтеся, люди добрі, бо граємо весілля…

Пані 2: Де ж відшукали ви ту квітку?

Олодар: Не повірите! Вполював мов козулю дику.

Пані 1: А чи ж буде вона вас після вашого полювання слухати?

Олодар: Ну чому ви так? Кохати буду, мов жайворонку…

Пані 2: То нехай дарує ж вам сина!

Олодар: (Піднімає келих.) За сина! Пиймо, браття, за нас молодих, за наше майбутнє! І хай весільне похмілля три дні з голови не виходить!

Музики починають грати голосніше. Челецький посередині заходиться танцювати. Гості навколо голосно регочуть.

Пані 1: (Дивиться у вікно. Далі голосно, щоб перекричати музику.) Стійте! Зупиніться!

Олодар: Чому спиняєте чесне товариство? Що сталося?

Пані 2: (Теж підходить до вікна і визирає.) Нас оточили!

Олодар: Стривайте! (Сам визирає.) Князь Муковецький стоїть у нас під ворітьми… З військом…

Пані 1: Ах!

Олодар: (Усміхається. Гордо. З викликом.) Гуляйте, люди добрі! Весілля не можна спиняти!

Пані 2: Але ми оточені військом зусібіч!

Олодар: Нема чого боятися? Ніхто не сміє затьмарити мені моє свято, навіть якби це був сам король! Ідіть до столу, гості дорогі, а суперечку я залагоджу за мить і повернуся! (Гості виходять до іншої зали.)

Ява 2. Олодар Челецький, отець Онуфрій

Олодар: (Схопився за голову.) Ех, за щастям хмільним весільним голова зовсім розум свій утратила! Не маю я війська свого для герцю! Опустів мій замок на свято… Не думав, що хтось може потривожити!

Отець Онуфрій: Сину мій!

Олодар: А, то ви, отче.

Отець Онуфрій: Що діяти будеш?

Олодар: Не знаю, отче. Як на сповіді кажу. (Б’є себе рукою у груди.) Не знаю!

Отець Онуфрій: Спокійно, нехай твій розум холодним буде! А тепер ще раз питаю: що чинити будеш?

Олодар: Князь Муковецький помсти жадає… Захищатися нема чим, він виріже нас, як телят… Дружину йому я теж не поверну! Моєю вона тепер стала, моєю до кінця віку залишиться! Або дружина, або смерть!.. Іншого виходу я не бачу… Гм, весело живеться… Піду на герць один на один, а там хай Бог розсудить!

Отець Онуфрій: Ну, що за люди! Вже вмішують Бога, де треба і не треба… Та ти ж винен! Ти ж дівчину украв! Якого ж суду ти від Бога просиш?

Олодар: Люблю її, без неї не життя для мене буде!

Отець Онуфрій: А ти її питав?

Олодар: Не буду я питати, боюся втратити. Вона ж за якийсь час звикне і все забуде. Ця дівчина моя, і я не відступлюся!

Отець Онуфрій: Не по правді вчинено. Та де кохання, там, певно, правди зовсім мало. Але якщо буде на те Господня воля, живі залишимося. Клич сюди князя, як гостя дорогого!

Олодар: Що?

Отець Онуфрій: Клич та накажи червоними килимами сюди шлях вистелити! За бесідою веселим будь, як на весіллі, мов нічого й не було між вами, мов суперечки не існує… Лізти на рожен не треба. А далі час покаже. Будеш діяти за обставинами.

Олодар: Як нині лишимось живими, я поставлю вам великий монастир! (Виходить.)

Отець Онуфрій: Твої слова, мій сину, та Богові б у вуха…

Ява 3. Олодар Челецький, отець Онуфрій, князь Муковецький

Олодар: (Заходить, бере кубок з вином з рук наймита, подає князеві.) Заходьте, люди добрі, випиймо ж за наше здоров’я!

Князь Муковецький: (Вибиває кубка з рук.) Не пити я сюди прийшов! Не святкувати!

Отець Онуфрій: Ми всі це знаємо, мій сину! Та Бог між нас! Давайте будемо людьми і вирішимо справу мирно!

Князь Муковецький: Челецький вкрав мою дружину! Який тут може бути мир?

Отець Онуфрій: Ви були вінчані? Ми не знали…

Князь Муковецький: Ще не були, та через місяць… Ми мали стати під вінець, а Ірод цей…

Отець Онуфрій: Що сталося, те сталося, мій сину. Минулого уже не повернеш. Що сказане, не вирубаєш і сокирою. Обвінчана твоя дружина з іншим і клятву Богові давала. А смертний гріх порушити ту клятву. Відступися, сину, щоб могла вона жити довго і щасливо.

Князь Муковецький: Та я передушу вас всіх, як мух осінніх!

Отець Онуфрій: Не треба мучити людей, вони не винні у тому, що сталося.

Олодар: Я пропоную тобі викуп князю! Проси, що хочеш! Віддам усе, що маю!

Отець Онуфрій: Проси, мій сину, та заповідей Божих не порушуй…

Князь Муковецький: Як гарно ви говорите, мій отче! Пора б вже заспокоїтись, забути… Але чого моє серце болить? Чого не згасне вогонь палючий? Чого душа моя плаче і ладен я увесь світ розірвати? (Гірко сміється.) Викуп? Що мені багатство Олодара Челецького, коли я дружину втратив? У мене грошей вдосталь, а живу самотою… Дай мені слово, Олодаре…

Олодар: Бери яке хочеш слово, князю…

Князь Муковецький: Я тебе за язик не тягнув. Запам’ятай: ти сам його даєш! Якщо у вас народиться дівчинка, ти виростиш її і в шістнадцять років віддаси мені. Бодай на старості, а матиму дружину! І може, не умиратиму самотнім вовком. Оце таке моє останнє слово! Інакше твій маєток я зітру з лиця землі! Мені вже нічого втрачати!

Олодар: (Схиляє голову, довго думає, мовчить, а потім простягає руку князеві.) Добре, князю, як сказав спочатку, так і буде. Я слово своє звик тримати. Оце моя рука і моє слово!

Князь Муковецький: Руку я тобі потисну потім, як віддаси свій борг! А тепер бувай здоровий! Гуляйте, гості! (Виходить.)

Олодар: Гордості йому не позичати!

Отець Онуфрій: Він такий же, як і ти. Найшла коса на камінь. Ви обидва могли лежати сьогодні тут, стікаючи кров’ю. І напевно, жоден з вас не переміг би. А дружина твоя молода вдовицею ще на своїм весіллі б стала…

Олодар: Ви мудрі, отче. То завдяки вам все мирно обійшлося.

Отець Онуфрій: Ні, не обійшлося. Над тобою шаблею висітиме думка, що ти маєш віддати йому свою дитину. І як ти скажеш матері про це?

Олодар: Хтозна, отче. До того часу князь може згинути й на полюванні.

Отець Онуфрій: Не тіш себе такою думкою. Цього може і не трапитись. А тепер йди до гостей. Тебе, напевно, там вже зачекалися. (Виходять.)

Дія друга

Декорації ті ж.

Ява 1. Отець Онуфрій, Дарина

Отець Онуфрій: Дочко!

Дарина: (Замітаючи.) Заходьте, отче. Давно ви не тішили мене своїми відвідинами.

Отець Онуфрій: Та все якось, знаєш, не мав коли…

Дарина: У вас так завжди багато справ.

Отець Онуфрій: Ой! (Зітхає.) Наш монастир як маленький світ зі своїми численними клопотами…

Дарина: Ви сьогодні чимось стурбовані? Що трапилося, отче Онуфрію?

Отець Онуфрій: Та як тобі сказати, дитино? Воно то вже давно трапилося, але, напевно, лише тепер прийшов час для того, щоб тобі розказати правду.

Дарина: Правду? Я ж просто наймичка. Мені не обов’язково знати якісь таємниці. Аби лиш я роботу свою виконувала добре і вчасно.

Отець Онуфрій: Ні, я дуже хотів би, аби ти послухала. Сідай ось тут. Був собі такий багатий панич…

Дарина: Вибачте мені, отче. Ви казку хочете розказати, а я ж не нагодую нею пана. Він розсердиться на мене, що у світлиці не прибрано та обіду нема. А пан, я чула, у дорогу далеку збирається. Він добрий до мене, навіщо ж мені його гнівати?

Отець Онуфрій: Перед паном я за тебе заступлюся, але ти мусиш мене послухати, Дарусю. Це дуже важливо. Ти навіть не уявляєш собі як!

Дарина: Як скажете, отче.

Отець Онуфрій: Отож слухай. Був собі такий багатий панич на ім’я Олодар Челецький. Одного разу він закохався у дуже гарну дівчину. Такої красуні тоді ще по всьому краю не траплялося. Але вона належала князю Муковецькому. Перед самим весіллям наш пан відбиває дівчину і сам на ній одружується. Але не встигає привезти молоду дружину до свого гнізда і одужати після весільного похмілля, як князь Муковецький з’являється зі своїм військом, жадаючи помсти. Я був тоді при панові молодим священиком. Про монастир тоді ще й мови не було. Я дуже багато молився, і Господь наділив мене мудрістю. Я врятував тоді маєток, і кровопролиття не було. Але Челецький мусив запропонувати князеві викуп.

Дарина: І що сказав на те князь? Він погодився?

Отець Онуфрій: Князь заспокоївся, але взамін зажадав, щоб наш пан віддав йому свою дочку, коли їй буде шістнадцять років.

Дарина: То це наш пан хоче завезти йому Ївгу?

Отець Онуфрій: Ні, ще рано. Не вистачає всього-на-всього якихось півроку.

Дарина: Це якось… жорстоко…

Отець Онуфрій:  Помста є помста. Як по-іншому він міг завдати болю Челецькому?

Дарина: Але шістнадцять років думати лише про те, як віддати свою дитину ворогові – чи не занадто велика помста?

Отець Онуфрій: Не нам його судити. Його розсудить Бог.

Дарина: А що сталося з дружиною Челецького? Чому я її ніколи не бачила і ніхто про неї нічого не говорить?

Отець Онуфрій: Вона померла через рік після весілля, як тільки дізналася правду.

Дарина: Подвійний удар. Наш пан ні щастя не здобув, ні дитини не втримав…

Отець Онуфрій: Тоді Челецький відмовився від усіх розваг, про свою дружину взагалі заборонив говорити, щоб не нагадувати йому про біль і свою провину. Отоді він і став будувати монастир, а разом і фортеці з вежами та бійницями для захисту з одного боку від татарів, а з другого – від Муковецького.

Дарина: Але ні монастир, ні стіни високі не врятують Челецького.

Отець Онуфрій: Він знає про те. Тепер він уже і сам став князем, та від життя, від правди нікуди не сховаєшся.

Дарина: Я інколи його ненавиділа, як кожна наймичка свого пана, а тепер вже якось і шкода його.

Отець Онуфрій: Слухай далі.

Дарина: А це ще не все?

Отець Онуфрій: Це далеко не все, моя дочко! Челецький заселяє монахів у монастир з різних земель, щоб молилися за його грішну душу і за його дитину, а сам ночами не спить і все думу думає, як би свою дитину порятувати. І от одного разу він повертався кінно з полювання. А що інші вершники від нього відстали, то він міг собі наодинці і поміркувати. Так ледве не наїхав на дитину, що сиділа на дорозі і ложкою піском бавилася. Наш пан гукати став, доки якась стара з лісу не вийшла і не розказала, що дитя те нічийне. Жебрачка-мати три дні як померла, а дитина чужа кому потрібна? Шматком хліба, може, хто й поділиться, ну, а до себе взяти тяжко. Самі живуть упроголодь. Час тяжкий. Татари напосідають. Почув те Челецький і стішився, дитя те собі забрав. Викупали, вимили, вбрали Ївашку як панянку. А рідну дитину віддали молодій наймичці та наказали добре за нею дивитися та язика за зубами тримати. А що Челецький розваг не любив, то про ту заміну мало хто й знав, та й ті скоро повмирали. До останнього часу я думав, що та таємниця відома лише мені, але не так сталося, як гадалося. Ївашка по-панськи Ївгою стала, а нещодавно про таємницю від когось довідалася. Тепер же боїться знову Ївашкою стати. От вона проти тебе лихе і замислила. Ти, Дарусю, дівчина чесна і справедлива. До таких зло з усіх боків підступає. А чи зможеш ти себе захистити? Боїться Ївга, що ти на її теперішнє місце стати захочеш. Ну, що ти так дивишся на мене, мов ніколи і не бачила?

Дарина: Та я… А до чого тут я?

Отець Онуфрій: Ну, як же до чого? Бо ти рідна дитина Челецького! У мене в книзі все записано: Дарина Челецька, дочка Олодара Челецького… А те, що тебе наймичкою зробили, то не сердься. Найкращий сховок перед носом. І чи міг би тебе батько бачити, якби ти була десь далеко, у якійсь високій фортеці, як там у казках складають, за тридев’ять земель. А так-таки батьковому серцю легше. А що сварили на тебе, так виросла ж ти доброю і чесною, богобоязливою, не те що Ївга – завжди лиха та пихата… Хто знає, що вона тепер проти тебе вигадає? Як ішов я до тебе, то вона спішно до батька збиралася, та все на наймичок кричала. От я і зробив висновок, що вона все знає. Добре, так вчинімо, кидай того віника, до Челецького побігли, а там видно буде. (Виходять.)

Ява 2. Олодар Челецький, Ївга, Дарина, отець Онуфрій

Ївга: Як ваше здоров’я, тату? Дозвольте увійти.

Олодар: Що це ти моїм здоров’ям раптом цікавитися почала? Кажи відразу, чого прийшла, бо часу маю зовсім мало. Турки близько. Хан підступає. Я мушу їхати на поміч іншим.

Ївга: А як же ми без вас?

Олодар: Ти не пропадеш!

Ївга: А ви? Як ви?

Олодар: Дасть Бог, то й я не пропаду. А як загину, то буде смерть моя славною. Хай пам’ятають нащадки, що був колись такий Олодар Челецький, який спокою шукав, смерті в очі дивився та не злякався. Ну, кажи вже, чого хочеш?

Ївга: Треба наймичку одну покарати!

Олодар: Чому?

Ївга: Вона зводила на вас хулу, пресвітлий батьку, на вас і на Бога!

Олодар: На Бога? То хто ж ця зухвала?

Ївга: Дарина!

Дарина: (Вбігаючи.) Що ви кажете на мене, панно?

Ївга: Схилися, наймичко! Яке ти мала право сюди прийти, якщо тебе не кликали?

Отець Онуфрій: Стривай, дочко. Не кричи… Нема чого сердитися. Це я її привів!

Олодар: Кажи, Дарино, чи правда те, що каже твоя панна?

Ївга: Що ж ви її питаєте? Якусь наймичку! Хіба ви мені, своїй дитині, не вірите?

Олодар: Вірю, вірю. Іди собі до себе і заспокойся. Я тут про все подбаю сам.

Ївга: Проженіть її з нашого замку. Я не хочу, щоб така грішниця мені отут прислуговувала, через неї ще більше гріхів нахапаєшся. Все одно лінива і нехлюйка!

Дарина: Та як ви можете? Ви ж…

Отець Онуфрій: Мовчи, Дарусю, мовчи!

Дарина: Отче Онуфрію!

Отець Онуфрій: Не час…

Олодар: Ви що там змовилися всі мене ще перед боєм доконати?

Дарина: (Вклоняється.) Простіть мене, мій пане, якщо я чимось вас образила, та я не зводила хули на Бога, я лише молилася!

Ївга: Не вірте їй!

Олодар: Не маю часу я з вами гратися! Уже сурми скликають до походу військо. Я мушу їхати. За старшого залишитеся ви, отче. При вас, я думаю, несправедливості не буде. Дарину ж заберете в монастир. Знайдете їй таку кімнату, щоб її ніхто не бачив. Хоче молитися, нехай там молиться. І хай сидить зачинена до мого приїзду. Якщо я не повернуся, що робити далі, вирішите на свій розсуд.

Дарина: (Падає навколішки перед Челецьким.) О пане, мій паночку, за що ж мені така в’язниця? Що ж я мусила зробити, щоб отак бездушно ви відібрали в мене волю?

Олодар: Монастир – то не в’язниця. Ти пізніше сама все зрозумієш!

Дарина: Та я не хочу в монастир! Яка з мене монашка?

Олодар: Я нічого не хочу слухати. Ви ж розумієте, отче, що для неї так буде краще? Але мовчіть. Ваші слова все одно нічого не змінять. Від сьогодні вона ваша бранка. Заберіть її. Ти ж, Ївго, мусиш слухатися отця Онуфрія. З цієї миті він твій батько! А тепер прощайте!

Ївга: Повертайтеся швидше додому!

Олодар: Бувайте! (Виходить.)

Дарина: Отче! Ви справді мене заберете? Хоч ви мені простіть…

Отець Онуфрій: Я не маю за що тебе прощати. Переді мною ти не завинила. Але не плач, ми щось вигадаємо…

Ївга: І що це ви збираєтеся робити? Тільки батько за поріг, а ви вже й не виконуєте його наказів! Його прохань і настанов!

Отець Онуфрій: Ївго, ти ж добра людина! У тебе хороше серце!

Ївга: Не намагайтеся мене розчулити! Заберіть цю дівку в монастир і самі сидіть там тихенько, щоб я й не бачила вас тут. А потрапите мені на очі, повиганяю всіх монахів!

Отець Онуфрій: Не зазіхай на Боже!..

Ївга: Не примушуйте мене двічі повторювати, отче! (Рукою вказує на двері, а потім і сама виходить.)

Ява 3. Отець Онуфрій, Дарина

Дарина: (Стоїть навколішки.) Господи, Боже, помилуй люд грішний. Дай йому сили витримати таке лихоліття… Помилуй, Боже, і Ївгу. Заспокой її душу. Дай мир її серцю. Вона добра, але заплуталася. Вона хороша, але боїться за своє життя, не розуміє, у чому перемога, щастя і любов. Помилуй, Господи, і мого батька. Нехай повернеться живим і здоровим. І навіть якщо я до кінця віку мого залишуся тут бранкою, нехай він буде спокійним і щасливим. Даруй, Боже, свої милості і отцю Онуфрію, якби не він, не його мудрість, то… Дякую, Господи, за моє життя, за ласку Твою і любов до мене і моїх ближніх, прости, якщо чимось прогнівила Тебе. Помилуй нас, Господи!

Отець Онуфрій: (Вбігає.) Дарусю, дитино, швидше одягай свій плащ! Ходімо зі мною!

Дарина: А що трапилося?

Отець Онуфрій: Біда, Дарусю, біда!

Дарина: Щось із батьком?

Отець Онуфрій: Ні, від нього і далі нема звістки. Може, то й на краще, і він досі живий! Але не в тому річ. Люди повстали!

Дарина: І що?

Отець Онуфрій: На жаль, їх була лише купка, яку відразу ж придушили. Я вже випросив у Ївги, щоб живих таки помилували. Вона покарала їх палицями, але відпустила. А очільник їхній і далі залишається в підземеллі. На світанку чоловіка стратять.

Дарина: Його ж урятувати треба. Але як ми потрапимо у підземелля? Там така охорона, крізь яку ми не зможемо проникнути.

Отець Онуфрій: Може, цього й не знадобиться! Як колись твій батько просив у князя милості, може, і ти попросиш Ївгу подарувати тому чоловікові життя.

Дарина: Ходімо, отче! У нас попереду лише єдина ніч. (Виходять.)

Ява 4. Ївга, Дарина, отець Онуфрій

Ївга: Нехай його постійно тримають під наглядом. Я навчу тих обідранців мене шанувати! Як вони тільки посміли повстати проти мене? І хто? Селюки! Найманці! Лахмітники! Та як могли? Але на завтра приготують шибеницю! Зжену усіх, нехай дивляться! Знатимуть на другий раз, як іти проти мене!

Дарина: Ївго, впусти, будь ласка.

Ївга: Ти? А тебе хто з монастиря випустив? Отой старий вже зовсім розум втратив? Чого прийшла? Чого тобі?

Дарина: Не сердься. Мені не потрібне твоє багатство і я не хочу бути панею. Мені добре так! Я не звикла хизуватися, ба навіть не вмію носити твого одягу. Повір! Мені це все не треба!

Ївга: Та що ти таке кажеш? Не треба! Нема на світі таких людей, яким не потрібне багатство!

Дарина: Але я щаслива у своїй бідності!..

Ївга: Це ти розкажеш комусь іншому. А я не така дурепа! Але стривай! Я тебе розкусила! То це ти вмисне прийшла просити, щоб я не зрікалася всього, що маю? (Голосно сміється.) Як цікаво! То це ти одружуватися з князем не хочеш? Чому ж він тобі такий осоружний?

Дарина: Я заміж за нього справді не хочу, але я не тому сьогодні прийшла…

Ївга: А мені все одно за кого заміж! Краще за князя, поки є можливість і поки батечко не передумав, ніж ходити отак, як ти: у дранті, у лахмітті і босоніж! Боже збав життя такого!

Дарина: Одружуйся з ким хочеш, Ївго. Я ні миті не буду перечити. Але зроби одну добру справу.

Ївга: А про неї ще говорять, що вона свята… А що буде далі: око за око, зуб за зуб?

Дарина: Ти сьогодні наказала упіймати дуже хорошу людину…

Ївга: А я все думаю, чого ти тут? Просиш за якогось розбишаку? Злидня?

Дарина: Відпусти його, будь ласка. Він не винен!

Ївга: Не винен? Як це не винен? Ти бачила, що він зробив? Та вони мене убити хотіли! А ти кажеш: не винен.

Дарина: Життя у них важке. А ти ще більше його ускладнюєш своїм непомірним податком. Що ж вони тобі дати можуть, якщо ти у них і так вже все забрала. Але так же не можна!

Ївга: Ти не смієш мені вказувати. Твоє життя також сьогодні від мене залежить! Челецький ще не знає, що мені усе відомо!

Дарина: А я за себе не прошу. Зі мною ти ладна робити все, що тобі заманеться. Але у того чоловіка семеро дітей, які чекають на батька, як голодні кошенята! Матері у них нема. Якщо батька не буде, вони загинуть!

Отець Онуфрій: Прости, Ївго. Та мушу втрутитися. Я слухав мовчки під дверима, щоб не заважати. Але коли неправда діється і зло навкруг, мені Господь аж ніяк не дозволяє мовчати! Шкода, дитино, що не пам’ятаєш ти, як сама сиру землю з голоду їла і в буді собачій ночувала, і жодна людина, крім Челецького, не зглянулася над тобою. У чому ти тоді була винна? У чому ж винними тепер виявляються ті семеро голодних дітей? Христом Богом прошу, відпусти їхнього батька!

Ївга: Ах, як жалісно, хоч книжку пиши! А якби я від його руки загинула, хто б тоді за мною плакав?

Отець Онуфрій: У тому-то й твоя помилка. За тобою нема кому плакати…

Ївга: Замовкніть! Відпущу я вашого розбійника! Але за те, що хотів убити мене, сидітиме у в’язниці доти, доки ти, Дарино, не зрівняєш з землею отого горба самими лише руками. На поміч можеш взяти торбу!

Отець Онуфрій: Що ти таке вигадала?

Ївга: Я жити хочу, як будь-хто інший! Дивись, Дарино, не встигнеш до приїзду батька, у той же день розбійник твій загине, аби лиш сурма тільки засурмила!

Отець Онуфрій: Ївго!

Дарина: Не треба, отче! Дякую тобі, сестро. Нехай буде так. І цього вже достатньо. Я все зроблю. Ходімо, отче, не можна гаяти часу даремно! (Виходять.)

Ївга: Піду ж і я подивлюся, що то з того вийде. Веселенька справа! (Виходить.)

Ява 5. Олодар Челецький, Ївга, Дарина, отець Онуфрій

Дарина: Десь немає Ївги… Де її шукати?

Отець Онуфрій: Ти тут посидь, дитино, я сам її знайду.

Дарина: Та ні, я теж…

Отець Онуфрій: Ти стомлена, ти стільки часу працювала! Почекай!

Дарина: Ні, отче. Сурмили сурми вже, нема коли чекати.

Отець Онуфрій: Та ось вже чути кроки. Сиди! Напевно, це вона!

Ївга: О, ви тут? Чому ж ви тут?

Дарина: Як же, Ївго, ти ж казала знести горба самими лиш руками, доки сурма не засурмить. Поглянь. Ось в торбинці остання грудочка землі!

Ївга: Залиш її своєму розбійникові! Поглянь туди! Спізнилася, голубко! Я ж обіцяла: звук сурми – це його смерть!

Дарина: (З потрясінням дивиться на свої руки.) А як же?… Я ж усього горба… А він… За що?

Олодар: (Весело.) Здорові будьте!

Ївга: Батько?

Олодар: А ти мене мов не чекала! Він загинув?

Ївга: Хто?

Олодар: Нападник твій! Загинув? Мені дорогою доповіли! (Кричить.) Хто винен? Ти, Ївго? (Замахується, щоб ударити.)

Дарина: Я винна, пане, я… Я не встигла… (Стає навколішки і схиляє голову.)

Олодар: Руки покажи!

Отець Онуфрій: Не торкайся, сину мій. То біль великий, то суцільна рана.

Олодар: Та бачу я. Не ти винна, дочко. І для тебе я більше не пан, а батько рідний! (Підводить і обіймає Дарину.) Дуже шкода, що і я не встиг! Якоїсь хвилі часу не вистачило! Ївго, а твій князь загинув!

Ївга: Як загинув?

Олодар: Князь Муковецький упав героєм. І перед смертю він простив мені мій гріх! А ти як була Ївашкою, то так і залишилася. Чужа кров не може бути рідною, хоч я думав, що за моє добро до тебе, ти навпаки схаменешся. Це я звелів правду тобі розказати. Хотів, щоб ти замислилася. А ти ні, ще більше зла накоїла. Що ж, отче, будемо робити? Дарину я вже вам залишити не можу. Беріть тепер на виховання Ївгу! Нехай відмолює свої гріхи перед Богом.

Ївга: Я не хочу в монастир!

Отець Онуфрій: І Дарина не хотіла. Бачиш, як все обернулося? Господь віддає сторицею чи за добро чи за зло… Ходімо! Ти другого виходу сьогодні не маєш! (Виходять.)

Олодар: Давай обійму тебе ще раз, дитино. Я все життя мріяв це зробити і не міг. Нарешті я спокійний і щасливий!

No Comments

Reply